«Більше за все нас турбував навіть не страх, а невизначеність – скільки іще триватиме окупація, на скільки вистачить наших ресурсів»

Ворожі війська майстер Седнівської мережної дільниці Чернігівського РЕМ Сергій Сергусь побачив своїми очима вже ввечері 24 лютого – колона російських танків сунула просто його селищем. 

– Цього ж дня вони збили опору і порвали дроти в центрі Седнева, тому до ремонтів нам довелося приступати в перші ж дні окупації, – згадує він. – Та й взагалі протягом всього періоду активних бойових дій на Чернігівщині пошкодження на лініях додавалися практично щодня – обриви були чи не на кожній лінії 10 кВ. Ремонтували ми все, що було можливо. Річ у тому, що наша дільниця доволі велика, але після того, як було підірвано міст, дістатись в усі населені пункти, що перебувають у нашій зоні обслуговування, ми вже не могли – лагодили мережі лише в самому Седневі і сусідніх селах. Щоб знайти обриви, пішки обходили мережі або ж об’їжджали велосипедами. Одне рятувало – свої лінії ми добре знаємо, а тому швидко орієнтувалися, де може бути пошкодження.

В основному ремонтувати обірвані дроти енергетикам доводилось, піднімаючись на опори на кігтях.

– Вишка в нас була – вона стояла вдома у водія, однак виїжджати нею ми боялися. Ризикнули лише двічі. В один із перших днів окупації, коли снаряд потрапив на територію Седнівської ГЕС, поряд пошкодило лінію, то ми на свій страх і ризик виїхали туди. Рашисти проїжджали мимо, але нас не зачепили. А ось вдруге на ремонт ми виїжджали в їхньому супроводі – голова одного з місцевих сільгосппідприємств випросив, щоб нас пустили до лінії – вона проходить поблизу дороги, то було страшнувато їхати туди самим – навколо стояли підрозділи росіян.

Сергій Олегович зізнається: було страшно, однак бажання кинути роботу жодного разу не з’явилося.

– Більше за все нас турбував навіть не страх, а невизначеність – скільки іще триватиме окупація, як довго нам доведеться підручними способами скручувати пошкоджені дроти, на скільки вистачить наших ресурсів. Розуміли – якщо не виконаємо свою роботу, без електропостачання можуть залишитися сотні людей. І дуже боялися, що колись таки настане той момент, коли увімкнути людям світло ми просто вже не зможемо. На щастя, такого не трапилося. Тож зараз ми знову радіємо життю, своїй звичній роботі і, звісно ж, чекаємо на Перемогу!