«Треба триматись, жити і працювати на Перемогу, а в майбутньому все точно буде добре!»
Рік тому на подвір’ї електромонтера з експлуатації розподільних мереж Семенівської дільниці Корюківського РЕМ Андрія Здоти розірвався ворожий снаряд. Дивом уся його родина залишилася цілою. Здавалось би, після такого про роботу в зоні бойових дій і навіть проживання в місті, що постійно обстрілюється, не може бути й мови, однак наш мужній колега і досі чи не кожен робочий день виїжджає на ліквідацію пошкоджень на небезпечні прикордонні ділянки.
– Це ж моя робота! – посміхається він. – В електроенергетику я прийшов шість років тому (це мій фах, обрав його після навчання у школі). Так вийшло, що і 24 лютого 2022-го саме їхав на роботу, коли повз містом почала йти колона російських танків. Складно було тоді з ремонтами – ані пального, ані матеріалів не вистачало. Лише згодом, коли рашисти вийшли з нашої області, все нормалізувалося, однак натомість з’явилася інша проблема – постійні обстріли. Причому стріляють росіяни куди попало, військових об’єктів ніхто не обирає. Так, наприкінці квітня минулого року прилетіло і в наш двір…
Ввечері разом із братом і сестрою Андрій сидів у кухні, батьки були в підсобному приміщенні, що поряд із хатою. В один момент усі почули оглушливий звук…
– Далі був удар у спину, і я одразу ж втратив свідомість, – згадує Андрій. – Коли прийшов до тями, першою думкою було: треба тікати! Вибіг із напівзруйнованої хати, найперше відключив світло та газ і викликав рятувальників. На щастя, усі рідні залишилися живими. Щоправда, сестру поранило осколками скла, а тато отримав також осколкові поранення та опіки обличчя. Добре, що снаряд потрапив в ямку у дворі, а то б… Після того вийти на роботу було складнувато. Тільки-но десь чув найменший незрозумілий звук, одразу ж смикався, у голову неначе щось віддавало, але поступово звик. Уже за місяць працював як і зазвичай, хоч часто буває, що виїжджаємо на відновлення, а десь поряд починається обстріл. Тоді в голові прокручую: «Але ж має хтось виконувати цю роботу». Звісно, пошкодження від обстрілів усувати важче, ніж інші. По-перше, опори дуже побиті осколками, тож вилізти на них із допомогою кігтів не так вже й просто. Вишку ж у таких районах ми намагаємось не використовувати. По-друге, піднімаємось нагору у бронежилетах і касках. Важко, а що робити? Найстрашніше у таких ситуаціях – впасти в паніку, тоді вже нічого не зробиш і навіть за найбільшої потреби нічим собі не допоможеш. Треба триматись, жити і працювати на Перемогу, а в майбутньому все точно буде добре!