«Страшно тоді не було. Страх просто не встигав з’являтися»
Її основне завдання – слідкувати за порядком на складі, яким опікується, однак у період активної фази бойових дій на території області старший службовець відділу матеріально-технічного забезпечення Зоя Бояринцева не могла залишитись осторонь основної роботи енергетиків – ремонту ліній, тим більше, що туди, просто під обстріли, виїжджав її чоловік – водій автопідйомника Віктор Бояринцев.
– Зранку 24 лютого я прокинулася рано. Спокійнісінько смажила на кухні котлети, а о 6 ранку, як і зазвичай, увімкнула радіо, щоб послухати новини, – згадує Зоя Григорівна. – Перше, що почула, – в Україні в різних областях фіксували сильні вибухи. Я кинулася до Віті: «Ти чув? Війна почалася!» Як того дня ми поїхали з дому, так аж поки рашистів не вибили з Чернігівщини, туди і не повернулися. Жили у бомбосховищі під будинком. Всього нас було десятеро – вісім дорослих і двоє дітей. Коли не стало води, газу і світла, перейшли на дачу, там хоч грубку розтопити можна було і вода у колодязі була. На день усі розходились, надвечір – збиралися.
Вперше на відновлення ліній Віктор і Зоя Бояринцеви виїхали 28 лютого.
– Чоловіка викликали на роботу, а я ж за ним. Боялася самого відпускати! Приїхали в підрозділ, а людей не вистачає, то я і напросилася з хлопцями, – посміхається Зоя Григорівна. – Вітя вишкою керує, Толя Лавренко нагорі працює, я ж на землі допомагаю. А над головою ж свище! Швидко все зробили і назад! І так кілька днів підряд. Страшно тоді не було. Страх просто не встигав з’являтися. Просто сідали в автовишку і їхали, бо треба було щось робити. Така тоді пустота в місті була, жодної машини на вулицях, хіба наші проїжджають мимо. Радувало, що поряд є колеги і якось спокійніше на душі ставало.
Пам’ятаю, як 3 березня авіабомба попала у будинок на вулиці В’ячеслава Чорновола. Енергетиків попросили допомогти зняти жінку з восьмого поверху. Ото було страшне видовище! Все навколо горить, димить, всюди кров, людський стогін… На жаль, наша вишка до того восьмого поверху не дістала, довелося чекали рятувальників, то ми вже просто їм, як могли, допомагали. Потім на базу почало сходитися більше і більше наших хлопців, але я все одно з ними просилася. То вони часто сміялися – якщо я з бригадою їду, значить усе буде добре. А ось коли ми вже на дачу переселилися, то на роботу якийсь період не виходили – не було зв’язку, то просто не знали, де і коли потрібні. А наприкінці березня одну ніч рашисти бомбили так сильно, що я вперше реально злякалася, але не через себе – поряд були онуки. Думала: все, досить, зранку скажу дочці, щоб забирала дітей і кудись виїжджала, та зранку ми дізналися, що мосту через Десну вже немає, а отже і можливості виїхати…
Зараз про той непростий час нагадують лише спогади і фото, які залишилися в телефонах енергетиків.
– Мої колеги – справжні герої. Це я тепер знаю не з чуток. Сама ж-бо бачила, як вони працювали в тих умовах. Гордість переповнює, що працюєш поряд з такими людьми, – каже Зоя Бояринцева. – Вони дарують оточуючим заряд енергії, позитиву і впевненість у завтрашньому дні. А це зараз багато чого вартує!