«Якщо маємо можливість працювати, значить життя налагоджується»

– Про початок повномасштабного вторгнення я дізнався від батьків. Вони зранку побачили повідомлення у новинах і, звісно ж, одразу передзвонили мені, – згадує електромонтер з ремонту повітряних ліній електропередачі служби ліній 35 кВ і вище Олександр Бовкун. – З’їхалися у підрозділ, почали з колегами обговорювати, як діяти далі. Однак десь із місяць на відновлення виїхати не виходило через часткову окупацію області. Коли ж на початку квітня 2022-го повідомили, що пора на роботу, я лише зрадів. Так, територія, на якій працювали, була замінованою, лісами ще бігали рашисти, та попри це відчуття було легким – якщо працюємо, значить життя налагоджується. До речі, серед нас навіть не було тих, хто б тоді відмовлявся їхати на відновлення. Мабуть, не лише я, а й інші навпаки – лише чекали цього часу.

Новобасанська, Куликівська, Чернігівська громади – усюди працівникам служби ліній 35 кВ і вище знайшлася робота, бо ж пошкоджень у мережах після відходу рашистів з території області було чимало.

– Найбільше чомусь у той період вразило свинство москалів, – зізнається Олександр Олександрович. – Коли на Куликівщині під’їхали до «Дії», що на трасі (вони отаборилися там у березні), з’явилося стійке відчуття огиди. Поряд проходила наша лінія, навколо були розкидані протитанкові міни, тому ми довго не могли приступити до роботи, був час все оглянути, але не хотілося… Взагалі ж усюди, куди б не поїхали, бачили дуже багато снарядів – розірваних і не розірваних. У Количівці якось рука потяглася узяти гільзу на пам’ять, та цю думку я одразу ж відігнав від себе – то часточки рашистів, а я не хочу, щоб бодай щось від них було у мене.

Далі була звільнена від окупантів Миколаївщина.

– Лінії там іншої напруги – 154 кВ, однак принцип роботи з ними той же, що і з нашими, хіба провід та ізолятори трохи більші, – пояснює Олександр Бовкун. – Працювали там у полях ми цілісінькими днями – рано виїжджали, пізно поверталися, то з місцевими мешканцями фактично не перетиналися. Ну справжні бійці невидимого фронту (сміється). Хіба у магазинчику, де купували їжу, зрідка зустрічалися з покупцями. Отоді люди розпитували, що було в нашій області, дякували, що приїхали допомогти їм. Здавалося б дрібниці, а як це направду приємно! Між собою ми часто тоді ділилися, що наче ж ми і не військові, і не на передовій, але якийсь свій внесок у боротьбу із ворогом таки робимо. Нехай навіть оцією часточкою роботи з відновлення енергетики. Стараємось для країни, для людей. Навіть про небезпеку тоді не думалось. Військовим в окопах набагато важче, ніж нам, людям, що залишилися  без домівок, також, тим, хто втратив рідних, надзвичайно важко, а всі інші труднощі – це те, що можна подолати. І ми це обов’язково зробимо, бо маємо одну спільну мету – Перемогу!