«Ми готові до всього. Наше завдання – дати людям світло і його ми виконаємо попри все!»
В АТ «Чернігівобленерго» електромонтер з експлуатації розподільних мереж Тупичівської дільниці з експлуатації розподільних мереж №3 Городнянської дільниці Чернігівського РЕМ Віталій Мозоль працює уже 25 років – із 5 травня 1999-го.
– У 2000-х роках з роботою у нашому районі було сутужно. До цього я працював на спиртзаводі, а тут завод зупинився, роботи не стало. Ось мені і запропонували прийти сюди. Спеціальної освіти я не мав, тож довелося вчитися з нуля. Спочатку було навчання у навчально-курсовому комбінаті Товариства, потім низка різних додаткових курсів. Однак жодного разу про те рішення прийти в енергетику я не пошкодував, – говорить Віталій Миколайович. – Навіть у той час, коли територію нашої дільниці доводилось обслуговувати в умовах окупації.
І згадує:
– 24 лютого 2022-го я зранку прийшов на роботу. Одна машина у нас була зламана, тож я подзвонив механіку запитати, чи будуть сьогодні запчастини на неї. У відповідь почув: «Та які там запчастини? Російські танки вже у вас у Городні». Ще з ночі я чув якісь гучні звуки, але, якщо чесно, що це, так і не здогадався. Коли ж вулицями Тупичева пішли російські танки, все стало ясно… Цілу добу колона стояла просто на моїй вулиці. Вулиця широка, то техніка розташувалася у три ряди. Добу її не глушили. Увесь цей час росіяни постійно ходили дворами. У когось погріб винесли, у когось інструмент забрали, у когось – мобільні телефони, але в хати тоді ще не лізли. Були і на моєму подвір’ї, та зацікавили їх лише кролі – винесли двох.
Окупація Чернігівщини тривала трохи більше місяця. І весь цей час працівники Тупичівської дільниці щодня виходили на роботу.
– Робили, що могли. Зранку збиралися у громаді, визначали, де є проблеми і куди потрібно їхати. Навіть цікаво було, – посміхається Віталій Мозоль. – На роботи виїжджали велосипедами. Росіян у цей час ми фактично не бачили, стояли тут вони тільки до кінця лютого, а потім ми лише споглядали по кілька разів на день, як мимо рухаються їхні колони. Щоправда, блокпост свій вони залишили. Якось майстер з головою громади домовились, що ми поїдемо обрізати шматок пошкодженої лінії 10 кВ. Росіяни нас супроводжували. Пам’ятаю, як нагнувся застебнути лази, а вони стоять наді мною з автоматами. Руки в мене, звісно ж, добряче трусилися. Один з рашистів запитав: «А чєго ви волнуєтєсь?» А як тут не хвилюватися? Три автомати направлені у спину! На щастя, це був єдиний раз, коли ми з ними напряму контактували.
Пошкоджень на території Тупичівської дільниці вистачало, тож на якийсь період вона і взагалі повністю занурилася в темряву.
– Без світла люди сиділи день чотири дні, – згадує Віталій Миколайович. – Де могли, споживачів ми резервували, натягували пошкоджені проводи, рятували обстріляні підстанції. А тільки-но рашисти вийшли з території області почалася масштабна робота. У перший же день ми поїхали на підстанцію, де пробило трансформатор, потім переїхали у сусіднє село Бурівку, де рашисти підірвали самоходку, то від мереж у центрі фактично нічого не залишилося. Два тижні займалися такими терміновими відновленнями, а потім уже пішла планова робота. Зараз на нашій території більш-менш спокійно, однак ми готові до всього. Наше завдання – дати людям світло і його ми виконаємо попри все!