«Робимо все те, що робили і до вторгнення, ось тільки обережніше і швидше»
– У дільниці кабельних ліній я працюю всього три роки. Прийшов сюди перед повномасштабним вторгненням. Робота була для мене абсолютно новою, тож вчитися довелося з нуля, – говорить електромонтер з ремонту та монтажу кабельних ліній дільниці кабельних ліній Цеху централізованого ремонту Корюківського РЕМ Андрій Ілейко.
До цього Андрій Володимирович працював… учителем.
– Щоправда, недовго, – посміхається він. – Два роки викладав у школі трудове навчання. І якось одразу зрозумів, що то не моє. Щороку розповідаєш дітям те саме, робиш з ними те саме, було відчуття, що я стою на місці, не розвиваюся. Тому після школи подався у столяри, все-таки робота дуже близькою до мого фаху. А потім дізнався, що тут є посада електромонтера і прийшов спробувати. Якраз встиг навчитися і трохи повноцінно попрацювати до того, як прийшли рашисти. Що можу сказати? Робота цікава, бо доволі різноманітна і непередбачувана – обсяги пошкоджень можуть дуже варіюватися з дня у день. А обстріли… Куди ж зараз від них подітися?
Дільниця кабельних ліній Цеху централізованого ремонту Корюківського РЕМ дислокується у Новгороді-Сіверському, а тому про початок повномасштабної війни її працівники дізналися одними із перших.
– Першою мені про це сказала теща (живемо в одному будинку). Було близько шостої ранку. Я лише скептично запитав: «Ну яка війна?» Підійшов до вікна, прислухався, було тихо. А тоді зідзвонився з колегами із Городні. Вони все і підтвердили. Невдовзі повз місто пішли російські танки…
Близько місяця працівники дільниці кабельних ліній на роботу не виходили.
– У цей період розрадою були діти. У мене дві доньки – Аделіна (11 років) та Мілана (5 років). У перший час просто розривало бажання вирватися з міста, вивезти їх, але здоровий глузд підказував, що цього робити не варто – запізно, Новгород-Сіверщина окупована, а дороги перекриті рашистами. Уже не пам’ятаю, коли це було, але нас нарешті викликали на роботу. Треба було поладнати кабельну лінію в місті. Отоді вже трохи порадувались, що таки можемо приносити користь і в період окупації. Ну а потім робочий процес нарешті повністю відновився. В принципі, у ньому особливо нічого не змінилося. Робимо все те, що робили і до вторгнення, ось тільки обережніше (прислухаючись і придивляючись) і швидшими темпами. На щастя, на місцях робіт вибухонебезпечним знахідок нам не траплялося. Але незнайомих предметів ми ніколи і не чіпаємо, бо вигляду усіх рашистських «штучок» не знаємо. Та і найстрашніше насправді не тоді, коли працюєш у зоні обстрілів, а коли обстрілюють житловий сектор, цивільну інфраструктуру – щоразу думаєш, де там зараз твої діти. А так тримаємось, віримо у краще і чекаємо на Перемогу!