Ніч настає, всі завмирають люди.

Так тихо, що проймає страх,

А очі дивляться кудись даремно

У темноту, де зачаївся жах.

І кожен звук, неначе зброї постріл,

Захопить дух, прискорить серця стук,

А потім знов ця невідома тиша

І пробіжить по тілу мертвий холод рук.

Страшніше грому, виє знов сирена,

Знову біжать усі до укриття.

Старі й малі – усі благають Бога

Та молять небо за людські життя.

І полетіли диким, хижим роєм

Снаряди, бомби, вся ворожа злість.

Здригнулись стіни рідної оселі.

Хто ж за таку жорстокість відповість?

Коли кричить несамовитим криком,

В руках несе скривавлене дитя

Та мама, що ще з ранку дбала

Про нині вбите, власне немовля.

Коли горить усе, що було рідне,

Чи замість дому вирита земля,

А вітром в полі розсіває попіл

На тому місці, де жила сім’я.

Коли розгублені посеред груд бетону

Шукають рідних братик і сестра.

У чому винні безневинні діти,

Які дізнались, що то є війна?

Ніч настає і знов не світять зорі,

Знов навкруги погашені вогні,

Та ми не спим, поки не зійде сонце,

Поки «росса» не згине на землі…

Цього вірша 6 березня 2022 року написав наш колега – провідний інженер служби охорони праці АТ «Чернігівобленерго» Віктор Марусечко. І, мабуть, він найправдивіше відображає все те, що відчували мешканці Чернігівської області протягом страшних лютого-березня 2022-го.

– Хто тоді, у лютому-березні, залишився в Україні, добре пам’ятає, як ми дотримувались режиму світломаскування. Коли на вулиці темніло, сидиш, було, у квартирі в темряві і на вулиці ані вогника. Дивишся в ту темряву з вікна, а навколо анічогісінько не видно, неначе справжня пустка, неначе стоїш у цій пустоті з закритими очима. Мертво все. І від цього просто проймав жах, – згадує Віктор Михайлович. – Зараз навіть у період дії комендантської години такої темряви немає. Хоч вуличне освітлення і вимкнене, але десь вивіска на магазині виблискує, десь знак на дорозі підсвічується, десь світло у вікні горить, десь машина фарами блимає. А тоді… У тій темряві було особливо страшно, бо одразу ж накривали думки, що зараз робиться у різних селах і містах України.

А, між іншим, три роки тому цей день для Віктора Марусечка мав би стати одним із найщасливіших у році – 24 лютого 2022-го йому виповнилось 34 роки.

– Близько 5:30 мені зателефонували, – згадує він. – Якщо чесно, одразу я подумав, що хтось просто вирішив привітати першим. Однак у слухавці прозвучало інше: «Прокидайся, почалася війна!» Звісно, після цього сон як рукою зняло. Було вже не до дня народження. Я почав збиратися на роботу. Щоправда, вийшли ми туди всього на кілька годин – надійшло розпорядження про тимчасовий дистанційний режим роботи. Отут і виникло питання: а як же добратися додому, в Ніжин? З боку Городні вже лунають звуки вибухів, деякі виїзди з міста заблоковані, дороги переповнені машинами, громадського транспорту немає. До Анісова мені довелося йти пішки… Далі були надзвичайно складні півтора місяця у Ніжині, адже найстрашніше – це, мабуть, невідомість. Що робити? Чого чекати? Як буде далі? Рятували лише повсякденні завдання і вірші.

Писати Віктор Михайлович почав понад 20 років тому, однак і зараз мало хто зі знайомих, колег і навіть рідних знає про його захоплення.

– Не всі зрозуміють… Хоч доробок віршів у мене доволі значний, читаю їх іншим не часто, – ділиться він. – Впевнений, що в нашій компанії є чимало тих, хто на дозвіллі пише чи то поезію, чи прозу, але, як і я не виносить це на загал. А цікаво було б поспілкуватися з однодумцями.

АТ «Чернігівобленерго» – компанія з величезною кількістю персоналу і, відповідно, величезною кількістю талантів. Хтось скаже, що зараз усе це не на часі, але… Часто саме хобі дозволяє енергетикам, які виконують складні роботи у небезпечних умовах, відновитися психологічно, емоційно і потім з подвійним завзяттям виконувати свої безпосередні завдання. Отож працюємо, творимо і наближуємо Перемогу! Сподіваємось, невдовзі прийде той час, коли на наших ресурсах з’являться інші вірші – про щастя, радість, незалежність, свободу і мир. І все це буде у теперішньому часі!